Антоніна Домікан: Механізм виживання на війні по-українськи — ніякого єдиного центру прийняття рішень фактично не існує

Пункт допомоги переселенцям на вокзалі

Багато експертів сходяться на думці, що Україна змогла вистояти на початку повномасштабного російського вторгнення в 2022 році завдяки мужності і стійкості українців, а також тому, що більшість рішень щодо протистояння ворогу та самоорганізації людей приймалися фактично на місцях.

Українська журналістка Антоніна Домікан нині проводить дослідження організації харчування вимушено переселених українців у перші місяці повномасштабної війни і нині поділилася кількома проміжними висновками стійкості наших інституцій.

Читайте також Нова хвиля переселенців: чек-лист громадам для зустрічі постраждалих

Далі — пряма мова Антоніни Домікан

Пару місяців тому до мене звернулася колега з одного із моїх минулих проєктів і запропонувала попрацювати. 

Суть моєї роботи полягає у тому, що я збираю інформацію, як було організовано харчування переселенців у перші два-три місяці повномасштабного вторгнення у двох українських містах, які прийняли і пропустили через себе найбільшу кількість людей, що тікали від війни. 

Цю інформацію через виконавця в Україні (мене тобто) збирає урядове агентство однієї із європейських країн. Країну називати не буду, скажу лише, що це один із найбільших наших партнерів, який вже надав нам допомоги на мільярди євро. 

Навіщо їм ця інформація? Тому що вони заздалегідь готуються до будь-яких кризових ситуацій. І збирають увесь досвід, який їм може знадобитися навіть у дуже віддаленій перспективі.

Як я збираю інформацію?

По-перше, моніторю мережі.

По-друге, звертаюся із офіційними листами у військові адміністрації та міські ради міст, які мене цікавлять.

По-третє, проводжу інтерв’ю із тими людьми, які безпосередньо були залучені до процесу харчування переселенців: рестораторами, виробниками харчів, власниками торговельних мереж, представниками місцевих громадських організацій, міжнародних фондів, працівниками муніципалітетів та військових адміністрацій тощо. Вже провела до десятка інтерв’ю, і цього досить, щоб вималювалися певні тенденції.

Спостереження перше. Те, що наша країна в більшості своїй не готувалася до війни, — це факт, який ще раз підтвердився. 

Читайте також Олександр Солонтай: Кожна громада під час війни повинна мати пакет воєнного стану

На мій десяток інтерв’ю лише двоє людей зізналися, що їхні організації були готові до кризової ситуації. 

Перша з них — керівниця благодійної організації, яка має розгалужену мережу у багатьох країнах. Готуватися до війни їх ЗМУСИЛИ європейські колеги ще влітку 2021 року. 

У чому полягала ця підготовка? Вони закупили генератори, знезаражувачі та фільтри для води, привели до ладу власну скважину, закупили і повністю затарили свої склади продуктами довготривалого зберігання. Саме завдяки цьому вони протрималися у найбільш кризовий період, коли виник дефіцит харчів. Адже їм доводилося годувати тисячі людей.

Друге підприємство, для яких вибухи за вікном не стали несподіванкою, — це великий хлібний концерн. Від розмови з цими людьми я отримала колосальне задоволення і перебуваю у захваті від нашого українського бізнесу. 

Вони завчасно розробили протоколи по кожній функції і убезпечилися різними превентивними заходами. Це були тисячі задач, по кожній із яких потрібно було придумати і прописати альтернативні рішення. 

Важка робота під час підготовки дозволила їм повністю зберегти виробництво, а їх 3000 працівників — відчувати себе у відносній безпеці. Вони навіть знайшли і винайняли заздалегідь житло у тилових містах для своїх працівників із більш небезпечних областей. До 24 лютого у них були готові бомбосховища, які не відкривалися до цього по 40 років. Вони були всі вичищені, оновлені, з кондиціонерами, Wi-fi.

Єдину рекомендацію, яку дала моя респондентка для своїх колег-європейців щодо їхніх дій у потенційних кризових ситуаціях, — це те, що потрібно завжди готуватися до найгіршого і бути чесними зі своїми підлеглими, попереджуючи їх про реальний стан справ, а не заколисуючи байками. 

Уявіть, якби так, як цей хлібний концерн, до війни готувався кожен українець, кожна державна і приватна установа?

Спостереження друге. Якщо узагальнити мою кінцеву мету зі збору інформації, як собі її бачать мої замовники, вона звучить так: описати механізм і знайти «центр прийняття рішень», під яким, очевидно, вони розуміють когось із влади. 

Але коли ми обговорюємо проміжні результати, стає очевидним, що в Україні немає єдиного «центру прийняття рішень», розпорядження від якого йдуть вниз, по вертикалі. Є багато маленьких центрів прийняття рішень, які розташовані горизонтально.

Наприклад, окремим центром прийняття рішень є ресторатор, у якого на момент повномасштабного є триденний запас продуктів. Він розуміє, що ніхто до нього під ракетами їсти не прийде, а продукти пропадуть. Тому він з персоналом готує з усього, що лишилося, найпростіші гарячі страви і вивозить на вокзал, бо знає, що туди прибувають евакуаційними потягами люди. 

Він прийняв своє рішення, не чекаючи ні від кого розпорядження, команди чи відмашки, і нагодував кілька десятків змучених важкою дорогою людей. 

І таких невеликих центрів прийняття рішень сотні, тисячі. Спочатку вони діють хаотично, оскільки немає координації та узгодження між ними. Усі в паніці і просто щось роблять, кудись біжать. Унаслідок цього десь їжі забагато, а десь не вистачає. Але згодом все налагоджується, виникають групи в месенджерах, де такі ресторатори вже розподіляють між собою задачі, діляться продуктами, інформацією, оголошують збори коштів на закупівлю продуктів чи збори самих продуктів. 

Ось як виглядає механізм виживання по-українськи. Ніякого єдиного великого «центру прийняття рішень» в Україні фактично не існує. І якби ми сиділи і чекали в перші дні великої війни, хто нам віддасть команду зверху, нас би вже давно не було…

Але мої замовники, в силу мабуть інакшості менталітету, все ще не вірять у це і просять продовжувати роботу, штурмувати муніципалітети, чиновників, і намагатися шукати далі той міфічний центр). Що ж, я ще пошукаю.

Спостереження третє. Із того, що я бачу зараз, у перші тижні великої війни харчування переселенців, які тимчасово чи надовго опинилися у двох тилових українських містах, повністю лягло на плечі громадських організацій, міжнародних фондів, бізнесу та звичайних мешканців. 

Влада спочатку стояла осторонь у ступорі та спостерігала. І тільки десь через певний час почала «вмонтовуватися» у вже існуючий механізм і внесла туди щось своє. Але точно не була центром цього механізму. 

Читайте також Анатолій Ткачук: Місцеве самоврядування має бути ефективним завжди

Ви запитаєте мене, так хіба це тільки з харчуванням? А я вам відповім – так отож!

Для багатьох із вас ці речі вже давно є очевидними, і нічого нового ви не дізналися. Але я все одно мусила це написати.

P.S. Наголошую, що досліджувався виключно аспект ХАРЧУВАННЯ! Бо мені в особисті вже стукаються люди з образою, що їх звинуватили у бездіяльності. Ні в якому разі! Всюди були гумштаби і координаційні центри, якими опікувалась місцева влада. Але там був дуже широкий спектр питань, якими вони займалися, в основному реєстрацією і розселенням. Але в ці гумштаби приходили фонди, бізнес і волонтери вже зі своїми готовими рішеннями по харчуванню, прийнятими ними самостійно. Тільки про це і мова.