Із Києва — у село на Хмельниччині: історія киянки, яка переїхала в Полонську громаду та руйнує стереотипи про провінцію

Анастасія в селі

Зворотна міграція в Україні поступово стає трендом, який ламає старі радянські стереотипи про «престижне місто» та «занепале село».

Історія 31-річної Анастасії — яскраве тому підтвердження. Проживши майже 28 років у Києві, дівчина через карантин та зимові блекаути наважилася на кардинальні зміни: переїхала жити в село Полонської громади, що на Хмельниччині. Що найцікавіше — свого часу із села колись у пошуках кращого життя виїхала її мама. 

Про творчий підхід до сільського побуту, пошуки заробітку на місці, розвиток власного блогу та про те, чому життя в селі — це не про невдачу, а про свободу, Анастасія розповіла для Zemliak.com.

Іронія долі: з мегаполіса — у коріння

Мама Анастасії свого часу зробила класичний для її покоління вибір — поїхала з рідного села підкорювати столицю. Натомість Настя з сестрою через роки повернулися... у село. Щоправда, інше, по сусідству.

«Я народилася і виросла в Києві, прожила там майже 28 років. Зараз живу в селі. Моя мама родом із звичайного українського села на сусідній Житомирщині, і в цьому є певна іронія мого життя. Вона свого часу поїхала в місто, а ми з сестрою навпаки — переїхали в село.  У цьому краї в мене багато родичів та знайомих, багато хто мене знає, навіть якщо я їх не впізнаю», — посміхається Анастасія.

Перші міцні зв'язки з Полонською громадою заклалися ще в юності. Настя приїжджала до бабусі на літні канікули. Саме тоді у свої 13 років на традиційній сільській дискотеці на Івана Купала вона познайомилася з майбутнім чоловіком. З роками дитяча симпатія переросла у дорослі стосунки, і дівчина почала проводити в селі все більше часу — брала відпустки на роботі, приїжджала на кожні вихідні.

Блекаути як остання крапля та «погляд людини з квартири»

Остаточне рішення про переїзд визріло під час важкої першої зими повномасштабної війни. До цього Анастасія працювала помічником вихователя в київському дитячому садку біля дому. На початку вторгнення вона перечікувала небезпеку на заході України, потім повернулася до Києва, щоб довести своїх вихованців до випускного. Але далі почалися тривалі зимові вимкнення світла.

«В якийсь момент я просто сиділа в квартирі без світла, опалення, води та зв'язку й чітко зрозуміла: триматися тут мені більше нема за що. Я звільнилася й остаточно переїхала в село. Зараз буваю в Києві десь раз на пів року — там залишилися мама й друзі. Мама також часто приїжджає сюди, адже в сусідньому селі є хата, де народилася й жила бабуся, ми намагаємося її доглядати».

Громади під час війни в Україні

Як живуть українські громади під час повномасштабного вторгнення росії в Україну

Найважчим після зміни київського асфальту на сільські простори виявився не фізичний труд, а адаптація мислення.

Читайте також Хата за $2000, двоє дітей і ШІ-агенти: як родина айтішників побудувала життя в селі на Хмельниччині

Анастасія зізнається: у людей, які все життя прожили в квартирі, та тих, хто виріс у приватному будинку, — абсолютно різний погляд на простір.

«Люди з приватного будинку зразу виходять на подвір'я і бачать: отам треба підлатати, там підрізати, перекласти, підсипати чи попосапати. У людини з квартири цього погляду просто немає! Зараз, майже через три роки життя тут, я тільки-очевидячки починаю щось помічати самостійно. І для мене це вже маленька перемога. Я навчилася по-іншому дивитися на побут і знаходити в цьому свій інтерес — підходити до буденних справ творчо, а не через силу. Я ще далека від "господарської людини" в класичному розумінні, але я впевнено рухаюся в цьому напрямку».

Мозковий штурм: як заробити копійку в селі

Одним із найголовніших викликів для міського переселенця в селі є працевлаштування. Залишившись без стабільної зарплати, Анастасія влаштувала справжній мозковий штурм і почала тестувати різні варіанти самозайнятості.

Сьогодні її день — це калейдоскоп невеликих підробітків та творчості.

Хендмейд

Настя плете вироби з бісеру, ліпить авторські брелоки (для яких сама варить спеціальну масу), закуповує шпильки для волосся. Ці спроби іноді приносять дохід, але поки це більше творчий пошук, ніж стабільна фінансова база.

Б'юті-послуги на дому

Дівчина робить макіяж для місцевих мешканок за символічну оплату. Це допомагає дівчатам із громади не їхати за якісним мейкапом у великі міста, а Насті — мати додатковий заробіток. Навесні та в період шкільних випускних попит на послугу зростає.

Локальний підробіток

Допомога місцевим дрібним підприємцям на місці. Анастасія зазначає, що розвиток локального бізнесу в громадах дуже допомагає виживати тим, хто шукає роботу.

Читайте також Петро Приседько та стартап Яйкос: як айтівець створив сервіс оренди курей та виграв грант на 5 000$

Анастасія і її блог у TikTok

Паралельно Настя активно розвиває свій блог у TikTok, якому нещодавно виповнився рівно рік. Зараз сторінка налічує більше 3,5 тисячі підписників.

Дівчина не приховує: створювала сторінку з думкою, що колись це стане джерелом доходу, але зараз це переросло у взаємну підтримку з аудиторією. Хейту практично немає, натомість люди часто пишуть, що щирий контент Анастасії рятує їх від депресії.

Проти «успішного успіху» та ідеалізації

Через свій блог у TikTok Анастасія намагається донести важливу філософську думку: переїзд із мегаполіса у провінцію — це не ознака життєвої поразки.

«Я хочу показати людям, що переїзд у село — це не крок назад. Це просто трошки інший спосіб життя, не канонічний. Тут можна жити по-різному, а не за стандартами й стереотипами. Хочеш — грядки сапай, хочеш — залий усе бетоном і зроби басейн, хочеш — шукай спокій або відкривай підприємство. Все залежить від людини. Звісно, є мінуси із заробітком, але в місті їх не менше. Погане і бідне життя є скрізь. Працювати, щоб виживати, треба і в місті, і в селі. Просто тут ти працюєш на свіжому повітрі й на своїй землі. Пора вже припинити навішувати ярлики й прийняти, що немає одного "правильного" сценарію. Людина не повинна почуватися невдахою лише тому, що не досягла нав'язаного соцмережами "у can-do" успіху».

Водночас Анастасія застерігає тих, хто романтизує сільське життя за красивими картинками в TikTok чи Instagram: ідеалізувати цей простір не варто, він підійде не кожному.

Для комфортного життя тут бажано мати віддалену роботу онлайн, пасивний дохід або дуже міцну підприємницьку жилку, бо з класичними робочими місцями на периферії складно.

Анастасія з чоловіком не будують жорстких планів на роки вперед, адже життя навчило їх гнучкості. У майбутньому родина планує переїзд — мріють про приватний будинок у селі ближче до великого міста або в затишному містечку, де поєднуються сільська тиша, простір та доступ до базової інфраструктури.

«Зараз багато молодих людей роблять так само: купують старі хати, ремонтують, будують, відбудовують, засновують власну справу. Це досить нелегко, але свобода в тому, що це — твоє. І ти сам знаєш, що і як тобі робити», — підсумовує Анастасія.

Отож, історія Анастасії руйнує застарілий стереотип про те, що переїзд із мегаполіса в село — це життєвий крок назад або ознака невдачі. Сучасна українська провінція, зокрема Полонська громада, стає простором для свободи, творчого пошуку та самовираження, де немає єдиного «правильного» життєвого сценарію. 

Водночас досвід героїні тверезо показує, що сільський побут не варто ідеалізувати: адаптація міського мислення до нових умов потребує часу, а для комфортного життя на периферії критично важливо мати підприємницьку жилку, пасивний дохід або віддалену роботу онлайн. 

Зрештою, успіх у селі залежить не від нав'язаних стандартів, а від готовності людини працювати на своїй землі та самостійно створювати власні можливості.