Люди повертаються у знищене росіянами село Довгеньке на Харківщині

Село Довгеньке

Довгеньке — невелике село на кордоні Харківської та Донецької областей. Як і в Другу світову війну, воно опинилося в епіцентрі запеклих танкових боїв. На лінії вогню вся інфраструктура Довгенького — її російські військові знищили повністю, а будинки місцевих жителів під нуль розбиті снарядами російських окупантів. Після деокупації Харківської області до Довгенького повернулися найстійкіші, зараз у селі постійно мешкають близько 20 осіб, повідомляє FREEДОМ.

“Довгеньке саме по собі географічно розташоване на дуже високій точці, і дуже багато людей називають гору Крем’янець найвищою точкою Харківської області, але це неправда, гора на висоті 228 метрів, а в Довгенькому є 235 і 238 метрів, тому з Довгенького дуже добре видно навіть Ізюм”, — розповів житель села Дмитро Демченко.

Мешканець Довгенького Дмитро згадує, як навесні 2022 року село стало однією з найнеприступніших і найгарячіших точок лінії фронту, яка тут проходить. Армія російських загарбників, зібравши величезне угруповання, 48 днів намагалася штурмувати цей населений пункт танками, авіацією та артилерією, але наштовхнулася на запеклий опір українських захисників. Село переходило з рук у руки кілька разів, повністю ЗСУ його звільнили у вересні 2022 року, але сліди російської армії лишаються тут і досі.

“Це російський танк. Він стоїть дулом у той бік, де були українські військові, сховався він нібито за гараж, але тут його знайшли й знищили”, — додав Дмитро.

Після себе російські окупанти залишили суцільні руїни. Довгеньке до вторгнення було заможним за сільськими мірками, тут проживало 850 осіб. Була школа, дитячий садок, лікарня, будинок культури. Зараз усе знищено під нуль, уцілілих будівель немає взагалі. Навіть місцеві називають його селом-примарою.

“Майже село привид, але ж люди повертаються. Дуже багато людей бояться повернуться сюди через те, що все заміновано, всі зелені насадження. Під травою дуже багато “Лепестков” (протипіхотна міна натискної дії радянського виробництва, — ред.), протитанкових мін, дуже багато. Є й ті, хто повертаються, але їм жити ніде. Ось як у мого сусіда, у нього навіть кута немає, в якому можна залишитися”, — продовжив Дмитро.

Сусід Дмитра Тарас разом із сином розбирають завали власного будинку. Вони евакуювалися з сім’єю в березні минулого року, об’їздили всю Україну, але все-таки повернулися на Харківщину. Зараз живуть в Ізюмі, а в село приїжджають ненадовго і щоразу знаходять сувеніри, залишені російською армією.

Будинок Олександра стоїть на самому краю Довгенького. Його розбили одним із перших, а потім знищили всі господарські будівлі, до війни чоловік займався фермерством, тримав худобу. Нині живе в модульному будиночку і мріє, що колись знову заведе господарство та побачить сусідів.

“Усі повернулися б, просто нікуди. Хто в Ізюмі, хто у Слов’янську, хто трохи далі — в Лозовій влаштувався. Ми теж поїздили Україною. Але ви самі знаєте, дім — є дім. Важко говорити”, — розповів Олександр Хоменко.

Сім’я Князєвих найбільші оптимісти в Довгенькому. Залишившись без домівок, ферми та засобів до існування, вони почали збирати ящики, де зберігалися російські боєприпаси, і використовувати їх як будівельні матеріали.

“Та цих ящиків повно. Це найдешевший варіант відбудувати, тому що цеглою виганяти — це занадто дорого”, — розповів Ігор Князєв.

На ділянці Князєвих киплять відновлювальні роботи. Насамперед відбудовують гараж для сільгосптехніки, щоб знову орати землю, вирощувати овочі. Уже завели кіз, посадили біля будинку квіти, готуються зимувати в селі. Кажуть, втративши все нажите, не почуваються жебраками, бо живуть на своїй землі, і вона їх прогодує.

«Робимо що можемо. Город посадили. Їмо вже своє. Важко, звичайно, але нічого, все буде добре, аби закінчилося це все. Так хочеться тиші», — каже Наталя Князєва.

Нині в Довгенькому постійно проживає лише 14 осіб. Люди, які з перших днів війни залишилися без представників влади, просять про одне: звернути увагу на мешканців та їхні проблеми, щоб історія їхнього села, якому цьогоріч виповниться 240 років, не обірвалася, і воно не зникло з карти України.