Людмила Сокол: Сільська жінка, яка відкрила своє серце і дім для українських військових

Людмила Сокол, мешканка Мартового

Людмила Сокол — жінка, яка разом зі своєю родиною живе в селі Мартове на Харківщині. Її життя, як і життя багатьох українців, кардинально змінилося з початком повномасштабної війни. Але на відміну від багатьох, Людмила разом зі своєю родиною не просто пережила окупацію, а й стала справжнім прихистком для українських військових, відкривши їм двері свого дому. 

Історія Людмили — це історія про силу духу, про щиру любов до України, про незламний дух, який не зламали ні окупація, ні обстріли, ні страх за своє життя. Це історія про те, як проста жінка з села стала справжнім ангелом-охоронцем для тих, хто захищає нашу країну.

Від окупації до прихистку

Зранку 24 лютого 2022 року, коли рашистські війська вторглися в Україну, життя Людмили та її чоловіка Юрія перевернулося з ніг на голову. Вона прокинулася від звуків вибухів, які лунали з боку Печеніг. Страх за дітей, за сестру, за рідних — це те, що відчувала Людмила в той момент. 

Разом з дочкою та внуком вона вирішила виїхати з села, сподіваючись знайти безпеку в Харкові. Але побачивши руйнування та хаос, що панували в місті, Людмила зрозуміла, що село — це все ж таки безпечніше місце. 

Повернувшись додому, Людмила зіткнулася з окупацією. Російські танки вже їздили селом, а  поведінка російських окупантів навіювала жах.

«Там були переважно чеченці, здається. І вони їхали зверху на броні, голосно кричали, реготали і періодично випускали автоматні черги в повітря… Це було дуже страшно», — згадує Людмила.   

Незламний дух

Незважаючи на страх, Людмила не втратила віру в перемогу України. Вона продовжувала жити, готувати їжу, піклуватися про родину, допомагаючи сусідам, які опинилися в скрутному становищі. 

Коли село звільнили, Людмила побачила перші машини з українськими прапорами. Вона відчула полегшення. Хоча все ще було страшно, адже російські війська обстрілювали село, і небезпека ще не минула. 

«Ми жили в такому інформаційному вакуумі, що було складно зрозуміти, що відбулося. Ми перші години не знали, що село деокупували від росіян! Я вийшла за двір, дивлюсь, їдуть «Жигулі» з хрестом. А потім слідом машини… з нашими прпорами! Зайшла в двір, кажу чоловікові: «Юр, там хрести поїхали». Він каже: «Не кажи крести, кажи плюсик», — зі сльозами і тремтінням у голосі згадує мартівка..

Відкрите серце

Саме в цей момент, коли село ще не повністю відновилося після окупації, до Людмили Сокол прийшли українські військові. Вони були втомлені, брудні, їм потрібна була допомога. 

«Уже ближче до вечора на нашому кутку почали зупинятися машини. Я так зрозуміла, що на нічліг… Пішла до хлопців, бо так сильно хотілося їм  подякувати і запропонувати бодай якусь допомогу. Спитала, чи будуть каву… Вони, звичайно погодились. І поки я поставила чайник, закип’ятила води, то вже підійшли до двору зі своїми металевими чашками! А в мене вже була приготована кава і я несла її нашим найкращим захисникам. Це було бодай шось, чим я могла їм віддячити в той момент!», — пригадує Людмила.   

Людмила не вагалася ні секунди. Вона запросила їх до себе додому, приготувала їм каву, запропонувала попрати одяг. Вона зрозуміла, що ці хлопці — це ті, хто захищає її, її родину, її країну. 

Прихисток для героїв

Військові жили в домі Людмили та Юрія Сокол довго. Для цього родина відвела весь другий поверх свого невеличкого будинку. Дім Соколів став для українських захисників не просто прихистком, а місцем, де жінка по-материнськи піклувалася про них, готувала їм їжу, прала одяг, створювала затишок і тепло. 

Людмила згадує, що якось хтось із її ЗСУшних мешканців спитав, чому вона все ж поселила їх у своєму домі.

«Знаєте… Я уявила, що на місці цих захисників мій чоловік чи син отак опинилися в незнайомому прифронтовому селі. І я була б дуже рада та вдячна, якби хтось із місцевих мешканців дав моїм хлопцям прихисток, попіклувався про них так, як я оце про наших воїнів. Бо це, у першу чергу, чиїсь кохані, чиїсь сини…», — ділиться Людмила.  

Людмила надавала їм притулок і дарувала їм частинку свого серця, свою любов, свою віру в перемогу.

Історія про людську доброту

Людмила Сокол — це приклад того, як проста людина може зробити величезний внесок у перемогу України. Її історія — це нагадування про те, що навіть у найскладніші часи, людська доброта і співчуття можуть творити чудеса.