Ольга Халепа: Міфи про селян

Ольга Халепа, авторка "Міфи про селян"

Відома українська письменниця, блогерка та вчителька Ольга Халепа на своїй Фейсбук-сторінці поділилися власним унікальним твором про міфи про селян та їх спростування.

Далі — мовою оригіналу

МІФИ ПРО СЕЛЯН

Багато стереотипів про селян живуть у суспільстві століттями, деякі з'явилися з часом, але всі так звикли говорити про занепад, руїну, знищення села, про бідність і т. д., що в багатьох дітей асфальту склалося спотворене враження про село. Сьогодні не буду про погане, навпаки, хочу розповісти вам про село, яким воно є, аби розвінчати багато міфів про нього. Отож, поїхали.

Починається село зі світанку. Ледве зажевріє сонце, прокидаються дикі птахи, домашні кури та люди похилого віку. У всіх купа турбот, а тому птахи виспівують, аж вуха закладає, півень кличе курей, а на подвір'ях чутно звуки відер, хтось хряскає дверима, згодом тягнуться запахи приготування сніданків. Прокидаються ще люди, поспішають на роботу, в поле, на вранішню електричку, сонно чимчикуючи дорогою до станції. Починають гуркотіти трактори, автівки, мотоцикли, а на клумбах розкриваються квіти й теж зустрічають ранкове сонце.

Кожне сільське подвір'я утопає у квітах! Господині садять їх скрізь, де є вільна місцинка. Навесні, коли ледве-ледве зелень вкриває кущі та дерева, крізь паркани на подвір’ях майорять тисячі тюльпанів, нарцисів, крокусів,  їм на зміну приходять хащі з півоній, котрі швидко змінюються півниками.

А тим часом набираються сил моря чорнобривців, простяків петуній, а на чільному місці, навколо ґанку, розвішуються та розставляються вазони з петуніями-гібридами, котрі яскравими букетами, наче казкові птахи, прикрашають подвір'я аж до пізньої осені. Потім настає час троянд, котрі все літо викидають квіти з віночками-гніздами найрізноманітніших барв, або плетуться стіною на опору, поставлену турботливими хазяїнами. Зранку підморгують блакитно-фіолетовими плетивами іпомеї, а ввечері розкривають свої секрети матіоли.

А ще цинії, космеї дельфініуми, люпин, мальви, ромашки та десятки інших видів рослин, на клумбах, рабатках, альпінаріях. Поміж рослинами клопочеться господиня: поливає, обрізає зайве,  раз у раз схиляється, щоб вирвати бур'ян; ходить хазяїн з косаркою та гудить велетенським джмелем, аби вчасно зробити акуратну зачіску траві, щоб двір не виглядав, наче замизганий хронічний алкоголік.

Так, в селі випивають, але не більше ніж у місті. Стереотип шароварщини, про сільського хохла, з бутлем мутного самогону, був і є лише міфом, адже у сільської людини стільки роботи за день, стільки обов'язків, що довго бухати просто немає часу. В селянина завжди є певні строки: не вигнав корову вчасно — ревітиме в сараї, не приніс птахам чи свиням їсти — волатимуть нестерпно, не зібрав абрикоси — до вечора вже гниль, не посіяв вчасно помідори на розсаду — іди купуй в три дорога, не покропив сьогодні картоплю — до ранку одні дубці стоять, не посіяв соняшник в строк — паростки з'їла совка, не зібрав огірки — постаріли, не прополов город — забудь про врожай, не домовився вчасно про комбайн — висипався ячмінь, вилягла пшениця, не заготовив дров — сиди в холоді… Таких прикладів десятки, а тому пити потроху в селі можна, хіба що коли вечоріє і роботи вже немає, або в церковне свято. Хай там як, але все одно ранком прокидайся, бо на тебе чекають термінові справи!

Звісно, є в селі й безпробудні алкаші, а де їх немає? 

Та навіть такі люди поділяються на дві категорії: одні тупо п'ють, брудні, неохайні, з червоно-синім відтінком шкіри, натягнутої на скелет, надутої як кулька на щоках, аж очі стають вузькими щілинками, хата — сором глянути, двір — неохайний, наче ним ходило тисячу гусей, які засрали все, що можна, і заплескали те лайно навіки. Але таких один-два, на всеньке село. 

Люди знають, що подібним особам довго не жити. І правда, дивись, уже й несуть на кладовище чергового захололого: 30, 40, 50-річного дядька (дуже рідко тітку, хіба що раз на років тридцять). 

Друга категорія алкоголіків — це ті, що і п'ють, і, як то кажуть у нас в селі, «мантулять»: обробляють землю, не вилазять з трактора, або комбайна, розводять свиней чи тримають корів. Таких теж одиниці, але чесне слово, це якісь Залізні Дроворуби, бо маючи від природи міцне здоров'я та металеву печінку, вони встигають все, й пити щодня, і працювати як віл. Ось воно відношення селян до алкоголю. Часи колгоспів з алконавтами-трактористами та забуханими сторожами давно минули.

Зараз квест на виживання, вічне суперництво, хто працьовитіший, хто кращий, бо в селян все на виду: хата, подвір'я і навіть велика частина особистого життя. 

Поглянувши на сусіда, людина починає заздрити і тягнутися до того, щоб і в нього було не гірше, або навпаки, показує рівень іншим. 

До прикладу, хтось колись перший поставив супутникові антени, розповів про переваги, дивись, пройшло пару років і тарілки стирчать майже над кожною хатою. Хтось провів кращий Інтернет — усі бігом прагнуть того ж. І так у всьому: пластикові вікна, свердловини, автівки, оновлення дахів, утеплення будинків тощо. 

Селяни, немов чарівники, десь та якось заробляють та накопичують грошей, вирощуючи сільськогосподарські рослини, займаючись тваринництвом, їздячи на заробітки, беруть кредити,  але думка про те, що в селі всі масово бідують, — теж черговий міф.

Якщо порівняти ремонти та інтер'єри квартир та сільських хат, то останнім інколи важко тягатися з містянами… 

Але якщо порахувати, скільки грошей витрачає селянин на посівний матеріал, обробіток ґрунту, догляд за рослинами, подвір’ям, годівлю тварин, оновлення та облаштування присадибної ділянки, прилеглої території, на сільський реманент, інструменти, ремонти стін та даху, самої хати й т. д., то на це йде щороку, я наголошую ЩОРОКУ, тисячі й тисячі гривень, котрі зазвичай містянин витрачає на облаштування квартири на 2-3 кімнати, зробивши один ремонт на 5, а то й 10 років. 

У селі ремонти кімнат робляться нечасто, а от все, що я перерахувала, треба підтримувати регулярно, адже вплив часу, довкілля, сезони року, терміни та відсутність того, на кого можна було б усе це звалити (мер, ОСББ, чи що там ще) тиснуть щомісяця фінансовими вкладеннями. 

Хіба що взимку можна було б трохи розслабитися, запечатавши всі дірки та щілини, як бджола у вулику, наносивши запаси у комору та погріб, але взимку інша турбота – опалення, якого б типу воно не було. 

Вся система має працювати чітко, бути справною, бо все ж таке вибухонебезпечне та примхливе, а без опалення хата вистигає за лічені години, вода в системі замерзає і рве труби. Куди тоді подітися всій родині взимку, адже в морози ніхто те лагодити не буде?

Тож чоловік селянин має сам бути й слюсарем, й сантехніком, і кочегаром, й інженером, агрономом та зоотехніком, трактористом і токарем, електриком, ветеринаром, механіком і т. д. і т. п. 

Обов'язки жінок універсальні, де б вони не мешкали, але площі, де сільська жінка крутиться щодня як міксер, в десятки разів більші, а додайте ще город, квітники, або й догляд за коровою. Чистота, охайність, естетика всього господарства — на сільській жінці, а порядок у всьому, справність, налагодженість, раціональність — на чоловікові. Перепихування обов'язків один на одного призведуть лише до занепаду.

У селі давно існує гендерна рівність, адже жінки сідають за кермо автівок, тракторів, займаються бізнесом, будівництвом, ремонтами, заробляють гроші, вирощують пшеницю, а чоловіки готують їсти, доглядають за дітьми, садять квіти, доять корів тощо. 

Нове покоління селян давно не розділяє усе на чоловіче та жіноче, хіба що в окремих родинах, з архаїчними поглядами. Але здавна й до сьогодні, у свідомості селян, незримою хмариною висить одне переконання: хата й двір на господареві, догляд, охайність та естетика на господині.

Ще однією хибною думкою є те, що селяни в чомусь там обмежені. Мабуть, ця установка тягнеться ще з часів радколгоспів. 

Сучасний селянин має такі ж права як і містяни, а також має все, абсолютно все, що потрібно для життя. Так, у багатьох селах зникли різні установи, все «турботливо» укрупнили, економлять… 

Але за наявності автівки людина користується всіма послугами та службами у місті, якщо виникає така потреба. Коли ж автівки немає, то можна винайняти місцевого таксиста та й взагалі, селяни як і усі люди в світі, багато чого вирішують онлайн і не мають ніяких проблем. 

Здебільшого в людей є лише одна біда: відсутність стабільного заробітку,  але хіба таке відбувається тільки зараз? Так було завжди. 

Скажете, що радселянин мав стабільну заробітну плату? Можливо, але не завжди, та й що було в нього, крім тої мізерної зарплатні? Нічого! В'язниця, з обмеженими ресурсами та можливостями для тебе і твоїх дітей. Хто міг — тікав, а хто залишався — рятувався натуральним виробництвом, працював безпросвітно на городі та в господарстві.

Сучасні селяни прагнуть до комфортнішого життя. Ніхто й досі не відмовляється від свіжої домашньої городини, яєць, багато хто тримає птицю, дехто вирощує свиней, одиниці тримають корів, чи кіз, але це не про необхідність, а про своє бачення, як забезпечити родину харчем: принести з магазину, чи виростити самому. 

Багато господинь консервує, всі запасають овочі та все ж люди прагнуть до полегшення своєї праці, зменшуються площі городів, сівба та обробіток — технікою, селяни відмовляються від тваринництва. 

А тому ми давно вже не затуркані люди, з порепаними п'ятками та брудними нігтями, пітними пахвами, в засалених хустках і халатах, в калошах з гімнами, котрі поспішають на обідню дійку корови і т. д.  

Це – міф і нове покоління селян, хоч і не завжди встигає (чи й не бажає) слідкувати за останніми трендами міської моди, бо просто не бачить сенсу в тому випендрьожі, лоску, перебільшені. 

Зароблена копійка витратиться не на якусь ганчірку, яка тут цінується як собакою п'ята нога, не на ресторан, де поставлять на стіл за всі гроші світу один пук страви, прикрашеної орнаментом соусу та листком салату, а селянин радше на ці гроші накриє щедро стіл, чи придбає нове теплоощадне вікно, посівний матеріал, соляру, добрива, або й на відпочинок, для того, щоб за тиждень-два змити із себе усі сільські турботи та відволіктися (як то було до війни), чи поїхати до санаторію та підлатати свій організм. 

Які б не були часи та століття у селян залишається одна привілея, котру хотіли відібрати різні політичні партії, режими, бо це сила селянина — це те, що робило його непереможним, незалежним, непередбачуваним:  ЙОГО СВОБОДА. 

«Мій дім —  моя фортеця!»

Ось мої надцять соток землі, ось мої гектари в полі, ось моя хата, ось моє все, що тут є, а я хоч голий серед цього бігатиму та сороміцьких пісень співатиму, хоч до ранку жебонітиму з гостями в садочку, посію хоч чорнобривців, хоч пальм насаджу серед двору, спатиму вночі, хоч у сіннику, хоч серед квітів, хоч під яблунею, нароблю теплих калюжок, хоч за сараєм, хоч за хатою, заведу хоч п'ять собак і навчу своїх горобців розмовляти, поставлю серед двору басейн, чи збудую три альтанки, наберу води хоч із крана, хоч із колодязя, зготую їжу хоч на плиті, хоч на багатті, а літній душ облаштую під будь-яким деревом… І таких вольностей у нас сила-силенна!

«В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», а тому щоранку нам співають пташки та дзижчать комахи, а вітерець вихолоджує за ніч кімнати, ми зустрічаємо ранкове сонце і щодня милуємося мальовничими заходами, ми бачимо безмежні поля зірок на широкому небосхилі, зустрічаємо весну, милуємося листопадом, збираємо дощову воду, та ходимо босоніж по асфальту, по росі, стерні, стежках, по дощових струмках. 

Часом можемо дозволити собі виглядати як безхатьки на смітниках, натягнувши якесь лахміття, бо певні види робіт не потребують фешену. Люди виходять в тому вбранні на вулицю, чи заскакують до магазину, з брудними запиленими руками та ногами, у брудних капцях, спітнілих старих речах. 

В місті на таких людей дивилися б як на неблагонадійний елемент, а тут всі знають — людина йде з поля, з городу, людина щойно з комбайна, чи трактору, вона трудилася.

Наші дітлахи можуть бігати замурзані весь день, їсти жменями ягоди та фрукти, будувати якісь халабуди, купатися в ставку, гасати цілими днями, з будь-якими своїми розвагами тощо.

Ми сучасні та вільні, ми звикли жити, виживати, носити тяжкості, вміємо вирощувати їжу, доглядати за тваринами, топити піч, робити запаси, зберігати давні традиції, сунути носа у справи сусіда, давати один одному прізвиська, пліткувати і… знімати відео для соцмереж. 

Прямолінійні, балакучі, відверті, часом не тактовні, ми гучно розмовляємо та сміємось, можемо заматюкатися і маємо безліч варіантів, де вставити своє «череззаборногуковінька» та «маттерійогогрецьнехай-на», але від того ми природні, відкриті, безпосередні, щирі, гостинні, веселі, добродушні, адже селяни навіть чужому скажуть: «Добрий день! А чий же ти ото є? Та не переживай, люди, якщо що, допоможуть!»