Усі — на суботники й толоки: як в Україні досі змушують вчителів прибирати листя

Прибирання у сквері

«Завтра уроків не буде, діти працюють асинхронно, нам, учителям, наполегливо пропонують попрацювати фізично на прибиранні міського парку», — у шкільний чат прилетіло таке повідомлення.

На початку листопада в багатьох українських громадах знову оживає знайома картина: директори шкіл отримують дзвінки з міської ради, а вчителі, вихователі, працівники бібліотек і будинків культури виходять із граблями, віниками, ряднами на алеї, свкери, у парки. На календарі 2025-й, але картина — як із радянських плакатів про «дружний труд колективу». Формально — благоустрій території. По суті — примусова праця під гаслом «для міста».

Мери й чиновники звітують про «спільну турботу» і чисті вулиці, але за фасадом таких суботників криється цілий комплекс проблем — від трудових порушень до екологічного невігластва.

Коли «чистота» стає показником, а не процесом

Влада аргументує: листя треба прибрати, бо «місто має виглядати охайно». Це швидкий результат — фото в соцмережах, задоволені мешканці, галочка у звіті. Але за словами юристки Ганни Мельник, яка працює з трудовими спорами у сфері освіти, такі «накази» часто виходять за межі закону.

«Жоден працівник освіти чи культури не зобов’язаний виконувати роботу, яка не передбачена його трудовими обов’язками. Якщо людину змушують вийти з граблями у робочий час — це вже не ініціатива, а порушення. І воно може бути розцінене як примусова праця», — пояснює Мельник.

На практиці більшість учителів не сперечаються — не хочуть проблем із керівництвом. Але сам факт примусу створює токсичну атмосферу: люди, які мали би навчати дітей чи готувати культурні заходи, раптом виконують роботу двірників без оплати й належних умов.

При цьому, віддаючи розпорядження на «прибирання території», голова громади або чиновники мали б подбати про елементарне — забезпечити людей рукавичками, мішками, граблями чи іншими знаряддями праці. Часто ж цього не робиться, і працівники виходять із власними інструментами, що лише підкреслює формальний і примусовий характер таких «акцій».

Не в посадових обов’язках: що каже закон

Педагоги мають чітко визначений перелік посадових обов’язків, затверджений Міністерством освіти і науки. Жодних «робіт із благоустрою» чи «згрібання листя» там немає. Вчитель має проводити уроки, готуватися до них, перевіряти роботи, організовувати виховні заходи. І це — його офіційний робочий час, який оплачується з бюджету.

«Коли під час навчального дня уроки скасовуються, бо «треба прибрати територію», це вже подвійне порушення — і трудове, і освітнє. Фактично діти залишаються без навчального процесу, а вчителів змушують виконувати невластиві функції. Це суперечить не лише трудовому кодексу, а й статті 53 Конституції України, яка гарантує право на освіту» — каже юристка Ганна Мельник.

Подібна практика, на думку освітніх експертів, формує у школах культуру мовчазної покори, коли навіть очевидне порушення сприймається як «традиція». У результаті — програють усі: учні втрачають навчальні години, учителі — гідність, а громада — довіру до місцевої влади.

Стара модель управління: командний тон і ручне втручання

Урбаністка Ірина Бондаренко вважає, що суботники з бюджетниками — це не просто пережиток минулого, а симптом системної хвороби місцевого самоврядування.

«Такі акції — це не турбота про місто, а імітація турботи. Місцева влада мала б організувати систему збору й утилізації листя, продумати, як це використати як ресурс, а не спалювати чи вивозити на полігон. Але натомість чиновники просто «піднімають людей» — це командна модель 80-х років, не XXI століття», — каже експертка.

Вона додає, що подібна практика часто супроводжується символічним тиском: чиновники виставляють участь у таких прибираннях як «громадянський обов’язок». Хто не прийшов — той «байдужий до громади».

Люди замість системи

Проблема не лише в самих суботниках, а й у тому, що вони підміняють собою реальну роботу муніципальних служб. Комунальні підприємства з благоустрою роками недофінансовані, техніки бракує, а організація прибирання — стихійна.

«Це така собі латка на дірявому мішку. Замість того щоб закупити подрібнювачі для листя, зробити пункти компостування, залучити безробітних на оплачувані сезонні роботи — влада бере освітян. Бо це просто, дешево і звично», — каже еколог і консультант із зеленого менеджменту Сергій Колісник.

За його словами, в багатьох європейських містах питання опалого листя давно стало частиною екологічної політики. У Варшаві, наприклад, мешканці здають листя на переробку, у Вільнюсі — його компостують у муніципальних центрах, а в німецьких містах частину листя залишають під деревами як природну мульчу.

Екологічний парадокс

Щороку в Україні знищується тисячі тонн органіки, яка могла б стати добривом або джерелом біогазу. Замість цього листя спалюють або вивозять на смітники.

«Коли люди просто згрібають усе листя до сміттєвого контейнера, вони не розуміють, що шкодять ґрунту. Листя — це природний шар, який захищає землю від пересихання, дає укриття комахам, а навесні — живить коріння дерев. В ідеалі листя треба подрібнювати й використовувати як мульчу чи компост», — пояснює Колісник.

Урбаністи додають, що тотальна «чистота» — це часто міфічний стандарт, який шкодить міським екосистемам. Під товстим шаром листя справді не варто залишати газон, але під кущами, у парках, у прибережних зонах воно потрібне природі.

«Місто не має бути стерильним. Воно має бути живим», — каже Ірина Бондаренко.

Людський вимір

Для працівниці школи Олени, яку ми зустріли під час «суботника» в одному з міст Сумщини, ця історія — не про екологію, а про ставлення.

«Ми з колегами вийшли, бо наказали. Граблі старі, рукавичок не дали. Стоїмо на вітрі, згрібаємо мокре листя, а діти в класі самі. Потім ще вчителів сварять, що не встигли перевірити зошити. Це приниження, якщо чесно», — зізнається жінка.

Такі історії — не поодинокі. У невеликих громадах відмовитися від участі складно: бо «всі йдуть», бо «не зручно», бо «начальство наказало або образиться». Але фактично це не спільна ініціатива, а трудовий примус.

Чому ця традиція тримається

Соціологи пояснюють: у пострадянському суспільстві досі сильна інерція колективних практик, які сприймаються як «норма». Суботники — один із рудиментів цього мислення. Вони створюють ілюзію спільної справи, але насправді цементують нерівність між владою і громадою.

«Там, де є довіра, люди виходять допомогти добровільно. Там, де немає довіри, влада мусить наказувати. Суботники, на жаль, показують саме рівень довіри — або її відсутність», — каже соціолог Олександр Гайдук.

Що могло б бути натомість

Сучасні міста у світі переходять до концепції «green management» — системного підходу до управління міською природою. Це означає планування, техніку, утилізацію, навчання персоналу й мешканців. В Україні це теж можливо, каже урбаністка Бондаренко.

«Проблема не в тому, що люди не хочуть працювати для свого міста. Проблема в тому, що їх не питають, а просто ставлять перед фактом. Якщо створити сервіс збору листя, залучити молодь до екоакцій, навчити, як компостувати, — це буде реальна турбота, а не показуха», — додає вона.

Висновок: не в листі справа

Згрібання листя восени могло б бути гарною екологічною традицією — якби воно базувалося на добровільності, знаннях і повазі. Але поки місцева влада продовжує діяти за схемою «всі вийшли, бо треба», такі суботники залишаються символом старого мислення: показати, а не зробити; примусити, а не мотивувати.

І, можливо, справжній благоустрій міста почнеться тоді, коли вчитель із граблями перестане бути нормою, а листя з ресурсом — сміттям. Бо чистота міста — це не тільки про двори, це про чистоту підходів і намірів.

(с) Катерина Капустіна, Zemliak.com, 2025.