Незламна: як Тетяна Зайцева боролася за виживання під час російської окупації в селі Мартове

Тетяна Зайцева, уродженка села Мартове на Харківщині

Село Мартове, розташоване на Харківщині, стало одним із символів стійкості українського народу від початку російської повномасштабної війни. Донедавна там проживало більше 1 300 людей, працював садочок, ліцей, будинок культури, спортивний комплекс… А нині це село все ще відновлюється після російської окупації та вже постійних прильотів шахедів і авіабомб ворога.

Історію цього села в російській окупації розказала його уродженка Тетяна Зайцева, — це драматичний, але водночас надихаючий опис виживання та боротьби за свободу.

Виїхати не можна залишитися

Тетяна Зайцева народилася і виросла в селі Мартове колишнього Печенізького, а нині Чугуївського району на Харківщині. Згодом вступила до лісового фахового коледжу у сусідньому селі і, як багато хто, мріяла, що у рідне село із великого міста вертатиметься тільки зрідка в гості до рідні.

«Я так мріяла втекти з села… Але якось приїхали додому з подругою, кажуть, директор місцевої агрофірми шукає собі бухгалтера. Подруга попросила відрекомендувати її. Але вийшло так, що… директор все ж мене вмовив на роботу тут», — пригадує пані Тетяна.

При цьому через кілька років пані Тетяна остаточно оселилася в Харкові і… щодня їздить у село на роботу в ТОВ «Агромарт».

«Дорога на роботу займає в мене хвилин 40-50. Здається, мешканці столиці іноді можуть витратити більше часу, щоб добратися з дому на роботу тільки в межах самого Києва. А я з Харкове у Мартове доїжджаю швидше», — віджартовується Тетяна Миколаївна.

Щоправда, на час шкільних канікул Тетяна разом із сином приїжджають у село — гостюють у батьків, сестри Людмили чи на своїй дачі.

«У розпал основних робіт — посівна чи жнива — зараз я все ж частіше залишаюся в селі… Бо в умовах війни обставини склалися так, що тепер я маю контролювати в агрофірмі багато процесів на місці. Але мені це дуже подобається», — ділиться жінка.   

Війна застала зненацька

Того самого ранку 24 лютого 2022 року Тетяна з сином у Харкові прокинулися від потужних вибухів — росіяни бомбили Харків, Чугуїв та багато інших українських міст. 

«Подумала, що в селі буде безпечніше. Зібралися з сином і поїхали, думаючи, що це всього на кілька днів…», — пригадує Тетяна Миколаївна.  

Від кордону з росією до села Мартове — близько 40 кілометрів. За багато років у селян із Мартового опинилося багато родичів по той бік кордону і ніхто навіть не уявляв сценарій подій, що почав розгортатися в селі із 24 лютого 2022 року.

Однак поїздка Тетяни з сином до села перетворилася на справжній фільм жахів: на мосту через Печенізьке водосховище, по якому вона їхала, якраз уже закладали вибухівку і після її проїзду міст підірвали.

Тетяна Зайцева та її односельці опинилися в Мартовому, фактично відрізаному від цивілізованого світу, — саме це водосховище на річці Сіверський Донець стали рубежем між підконтрольними Україні територіями та окупованими росією населеними пунктами.

Мартове опинилося в епіцентрі подій, бо всього за кілька годин російська армія дійшла сюди. 

«Я приїхала в Мартове о 11:00, а вже о 14:00 російські війська зайшли в село. На тому березі стояли наші українські захисники, на цьому, де ми, — росіяни. Так ми опинилися між двох вогнів… Після підриву мосту залишилася можливість лише через купу блокпостів пішки переходити рукотворною стежкою. І згодом мені не раз доводилося це робити, щоб рятувати рідних, працівників агрофірми та односельців», — пригадує Тетяна Миколаївна.  

Як селяни виживали в російській окупації

Перші дні і місяці російської окупації були найважчими. Село було під постійними обстрілами,  а російські військові, переважно чеченці, залякували місцевих жителів.

«Три доби ми просто просиділи в погребі, боячись вийти на вулицю. російські військові кричали, гучно реготали, їздили по вулицях і стріляли в повітря. Але потім ми почали потрохи виходити, якось об’єднуватися з сусідами, односельцями…», — каже жінка.

Тетяна Миколаївна пригадує, що із сусідами обговорили план дій — аж до того, що попередили один одного про місця схованок на час артилерійських обстрілів — «аби могли знайти під завалами…».

Трохи згодом деякі селяни все ж пробували виходити на підконтрольну Україні територію або в сторону росії. Нерідко вони залишали односельцям ключі від домів, сараїв, погребів та дозволяли користуватися. Так зʼявлялась ще не з’їдена картопля, олія чи ще якесь продовольство. 

Через деякий час Тетяна із родиною вже обхідними шляхами шукала безпечну дорогу до офісу підприємства «Агромарта». Вулицями села регулярно їздили російські БТРи, БМП, САУ і танки, а отже, була велика загроза бути розстріляними чи роздавленими росіянами.

Коли вдалося добратися до підприємства, Тетяна побачила, щоб сільгосптехніка була обстріляна з автоматів, сліди від куль виднілися в кузовах, колесах, агрегатах і на будівлі агрофірми.

«Час ішов, продукти в людей закінчувалися. Постачати нам будь-що з того берега ніхто не міг, росіяни узагалі не думали про це… Змогли бодай порадитися із директором підприємства — так було вирішено взяти зерно, що залишилося в господарстві, спробувати змолоти крупу та  борошно…», — ділиться пані Тетяна.

У хід пішла зернодробарка, яку знайшли в господарстві сестри Людмили та її чоловіка Юрія. Усі члени родини промивали зерно, сушили, провіювали і тільки тоді кілька разів перемелювали — так виходила пшенична крупа, а згодом борошно. 

Через деякий час Тетяні вдалося домовитися з борошномельним підприємством у сусідньому селі — так пайовикам підприємства, мешканцям села почали роздавати борошно.

«Люди так організовувались — я б ніколи не повірила. Допомагали возити зерно на млин, роздавати все. На сусідній фермі корови недоєні були, то ми ходили всі гуртом, доїли. У нас на господарстві разом дробили ту муку, потім віяли, просіювали. Таким чином, ми хоча б підтримувати працівників нашого підприємства», — розповідає бухгалтерка.

Так дотягли до посівної, і Тетяна разом із колективом прийняли рішення — сіятися. На щастя, до посівної на підприємстві готувалися з минулої осені, тому було закуплене насіння та трохи пального. Згодом на імпровізованій плитці із цегли на території агрофірми жінки готували обіди для всіх працівників, пекли хліб без дріжджів.

«Кожен похід на господарство і виїзд у поле були випробуванням — щоранку ми вирішували, якою дорогою йти, щоб не натрапити на російський танк або просто в полі перечікували, коли закінчиться обстріл. Було страшно… Втому відчувала тільки, коли вже приходила додому і падала знесилена…», — із болем розповідає співрозмовниця. 

Тетяна додає, що завдяки цьому досвіду довелося навчитися багато чому новому. Жартома додає: навіть навчилася так швидко їздити на велосипеді, як ніколи до цього. Власну автівку сховала у непримітному сусідському гаражі, бо росіяни могли забрати авто в будь-який момент. Тож саме велосипед став основним засобом для пересування по Мартовому.

«У нас був генератор, і вся вулиця приходила заряджати телефони. А ота намелена пшенична крупа була така смачна — люди казали, що ніколи в магазині таку не купували. Хліб виходив трохи з пісочком, хрумтів на зубах. Але головне, що він був. У людей фізично не було що їсти. Тільки на початку літа почали з Купʼянська завозити якісь продукти, а до того нічого не було», — каже Тетяна.

Чия влада

Окупація Мартового росіянами тривала майже півроку. За цей час селяни пережили багато випробувань: обстріли, нестачу їжі, відсутність зв'язку, постійний страх. Але вони не здавалися. 

Однак, за словами Тетяни Зайцевої, їхньому селу порівняно «пощастило» — росіяни фактично не встановили тут свою владу. Не встигли чи не захотіли.

«Влади не було взагалі. Суцільна анархія. Ми самі по собі. Я не знала, до кого подзвонити чи до кого іти, щоб спитати поради чи дозволу. Але водночас люди в селі були згуртовані, допомагали один одному, вірили в перемогу і дуже чекали наших захисників»,  — каже Тетяна. 

10 вересня 2022 року Мартове було звільнено від росіян. Це був день радості та надії для мешканців села.

«Уперше виїхати з Мартового до Харкова мені вдалося аж 23 вересня. Їхала, а на обочині бачила десятки трупів. Відвернутися не могла, бо була за кермом і треба було стежити за дорогою… Зайшла у свою квартиру, на яку заробляла все життя, і просто розревілася… Ну хто дав право росіянам забирати в мене МОЄ і забирати життя?!», — із розпачем розказує жінка. 

Мартове нині

Після блискавичного звільнення Харківщини у 2022 році село Мартове все одно залишилося прифронтовим. Сюди так же долітають російські бомби, ракети та ударні безпілотники. На початку 2024 року кілька шахедів поцілили в будівлю дитячого садка і зруйнували його майже вщент. 

Водночас це село зараз стало прихистком для українських захисників, які беруть участь у бойових діях у Вовчанську та по всій лінії фронту на Харківщині.

Власне, саме завдяки цьому головна редакторка Zemliak.com Катерина Капустіна побувала у Мартовому — тут тимчасово базується підрозділ її чоловіка у складі ЗСУ. Тож приїхавши до нього у свою відпустку, землячка познайомилася і з селом, і з його мешканцями, і безпосередньо з самою пані Тетяною Зайцевою, яка охоче поділилася своєю історією.

Історія Мартового — це нагадування про те, що український народ незламний. Незважаючи на всі труднощі, мешканці села вистояли, зберегли свою гідність та віру в перемогу.

(с) Катерина Капустіна, Zemliak.com, 2024.