Заснували чехи, тримає місцеве господарство: як живе село Миколаївка на Вінниччині під час війни та низьких цін на зерно

Будівля колишньої сільради в селі Миколаївка

У селі Миколаївка та й в усій Самгородоцькій громаді на Вінниччині досі можна побачити нестандартну для України архітектуру. Хати тут довгі, видовжені — під одним дахом колись зводили і житлову частину, і господарські будівлі. Це спадщина чехів, які заснували село ще до революції, тікаючи від Османської імперії.

Сьогодні це село опинилося перед подвійним викликом: із одного боку — природне вимирання та відтік людей через війну, з іншого — економічний тиск на крупних платників податків.

Наші колеги разом із партнерами з Vitagro Partner завітали до агрофірми «Дружба Миколаївка» в однойменному селі Миколаївка та поговорили з його директором Михайлом Ковальським. 

Як живе громада з чеським корінням, чому аграріям доводиться самотужки утримувати інфраструктуру трьох сіл та як «біле» господарство стикається з демпінгом на ринку зерна — у матеріалі Zemliak.com.

Про чеські будинки, «шахеди» та вимирання села

Перше, що кидається в очі в Миколаївці та сусідніх селах — дивна, зовсім не типова для українського села архітектура. Хати тут не квадратні, а розтягнуті, видовжені, де під одним дахом колись вміщалося і житло, і господарство.

«А вони чехи! Як вони тут з'явилися? Ще до революції тікали десь чи від Османської імперії, чи від кого там було. І оце заснували наше село. Народ класний! Дисципліновані, їм по два рази казати не треба. У нас досі багато хат таких залишилося: оце хата, а далі під одним дахом усе по будівлях. Старі чеські будинки…», — розповідає Михайло Ігорович, показуючи на видовжені фасади.

Але від унікальної спадщини зараз залишається дедалі більше пусток. Війна та природне згасання українського села роблять своє.

«Пустих хат вже багато. Вмирають люди, катастрофічно вмирає село. Ще почалася війна — багато повтікали. Чехів, кстати, тоже. Ну, не всі, звісно. Такі, як ми, остались. У нас тут нічого такого [окупації — ред.] не було, слава Богу. Крім того, що російський шахед чи ракета над нами літає. Ну це як усюди зараз», —  каже аграрій із Миколаївки.

Бронь, половина колективу на фронті та «жіноча справа»

Для ТОВ «Дружба Миколаївка» війна — це не просто новини в телефоні. Це спорожнілі механізаторські кабіни та щоденний біль за своїх.

«Скільки з працівників служить? Та половина! Пішли наші хлопці захищати нашу країну... Ну а що зробиш? Залучати жінок на трактори? Ні, до чого ж жінок? На трактор садити? Нє, нє. Жінки роблять свою роботу: бухгалтерія, порядок. Трохи переселенців у нас із бронею, у кого дітей багато, оці пооставалися. Але якби не було броні — ми б просто знищили сільське господарство. Дякуючи тому, що є оця бронь, ми ще шевелимося», — зітхає директор агрофірми.

Говорячи про роль агробізнесу під час війни, Михайло Ковальський відкидає закиди щодо економічного прагматизму аграріїв. Додає, що агрофірма продовжує стабільно виконувати свої зобов'язання перед державою та громадою.

«Там розказують про якийсь голод чи занепад… Та про що ви говорите?! Ми податки платимо, ми кормимо. Якщо ми вмремо, то останні на цьому світі! Ну, але ми точно не вмремо і не першими впадемо — це я вам точно кажу. Усе є, працюємо», — каже чоловік.

Три села на плечах: від вивіски до дитсадка

Господарство ТОВ «Дружба Миколаївка» створили на базі колишнього ВСК виробничо-сільськогосподарського кооперативу. Згодом у 2018 році агрофірму очолив Михайло Ковальський.

Михайло Ігорович із особливою гордістю показує роздруковані таблиці: землякам платили за землю не «за оцінкою», а втричі, а десь і вдесятеро більше офіційної вартості, аби все було по-чесному.

Усе про ринок землі

Новини, консультації, поради — усе, що буде корисно власнику землі

Зараз під обробітком в агрофірмі — близько 2 тис. га. Три компактні села поруч — левова частка соціальної інфраструктурих цих населених пунктів фактично тримається на підприємстві, що сплачує податки в бюджет громади.

«А хто ще поможе? Школа, садок, дороги...  Та вивіски на в’їзді в село — і ті за наш рахунок! У школу на ремонти помагаємо, дитячому садку постійно. Держава там харчування дає, а все, що стосується даху, ремонтів, затишку — це вже наша робота», — знизує плечима аграрій.

Наболіле: чому білий бізнес програє «одноосібникам»

Найбільше емоцій у Михайла Ковальського викликає ситуація, яка склалася на ринку зерна восени 2026 року. Коли він починає малювати схеми й пояснювати різницю між офіційним господарством та тіньовими одноосібниками, градус розмови злітає до максимуму.

Маючи 2 тис. га, підприємство офіційно утримує штат, платить усі податки до бюджету, бронює робітників, піклується про три найближчі села, допомагає ЗСУ та вкладається у якісні технології, насіння й добрива.

А довкола — десятки одноосібників, які обробляють до 100 га.

«І яка різниця? Одноосібник заплатив податок за землю — і все! Жодних соціальних зобов'язань, жодної допомоги селу, ще й ухилянтам прихисток дають. Але найгірше — вони руйнують ринок!» — обурюється директор.

Виходить дивна математика: через падіння світових та внутрішніх цін за фуражну пшеницю трейдери й перекупники пропонують по 4 тисячі гривень за тонну.

При цьому в офіційного підприємства, з усіма податками, білими зарплатами, агротехнологією та соціалкою, собівартість тієї ж тонни пшениці — 6 тисяч гривень.

«А одноосібнику — нормально! Він продав за готівку по 4 тисячі, бо в нього немає додаткових витрат, він у якість і врожайність особливо не вкладався. Продав кешем — і вже в плюсі! А покупці дивляться: о, зерно за такою ціною несуть, то навіщо піднімати ціну для білих господарств?!», — пояснює Михайло Ковальський.

У результаті — на календарі осінь, а в коморах «Дружби Миколаївка» не продано ще жодної тонни ані ріпаку, ані ячменю, ані пшениці. Господарство просто відмовляється віддавати урожай за безцінь, чекаючи бодай адекватної ринкової ціни.

Замість фіналу

Приклад «Дружби Миколаївка» показує, наскільки складним і багатошаровим є сьогодні життя в українських громадах. 

Усі, хто в умовах війни продовжує працювати на землі — від великих господарств до дрібних одноосібників — тримають місцеву економіку, дають роботу людям і забезпечують продовольчу безпеку країни.

Однак для того, щоб українські села мали перспективу й не вимирали, аграрному сектору потрібні, на нашу думку, прозорі, зрозумілі та рівні правила гри для всіх учасників ринку.

Єдина податкова та соціальна відповідальність

Повноцінна легалізація обробітку землі та прозорий збут продукції дозволять зняти дисбаланс, коли весь тягар утримання сільської інфраструктури (шкіл, садків, доріг) лягає лише на офіційно зареєстровані підприємства.

Цивілізоване ціноутворення

Коли ринок працює «в білу», зникає демпінг за готівку, а закупівельні ціни стають економічно обґрунтованими та прогнозованими як для агрохолдингів, так і для фермерів чи одноосібників.

Збереження кадрового потенціалу

Збалансована система бронювання та підтримка агровиробників гарантують, що в селах залишатимуться робочі місця, а отже — житимуть і самі громади.

Сьогодні українське село тримається на мозолях і зусиллях кожного, хто сіє та збирає хліб. Але зберегти його для майбутніх поколінь можна лише завдяки синергії, де кожен робить свій чесний внесок у розвиток своєї землі.

(с) Алла Гусарова, Катерина Капустіна, Zemliak.com, 2026.