Михайлові 70 років, він живе в селі, поборов алкогольну залежність, але
в нього вкрали коня

… Удосвіта, коли густий і тягучий туман поволі розвіювався, дядько Михайло, якого у В’язівці добре знають і кличуть «Рєзнік», як завжди, збирався у справах.

Запріг у підводу свого коня Сірка, закинув знаряддя для риболовлі і трохи харчів на сніданок та поїхав попід лісом до річки Уж. На щуку.

Але в той день 70-річний Михайло Васильович повернувся без риби і … без коня. Бо його надійного, вірного друга та помічника вкрали.

Це стало непоправною втратою для чоловіка, бо коні для нього — його велика любов, опора та мотивація. Єдине, про що зараз мріє дядько Михайло, — повернути свого коня.

Чоловік пішов шукати, думаючи, може, тварина попаски завернула на дорогу чи в ліс. Але ні коня, ні воза так ніде й не було. Кілька годин чоловік ходив поліськими лугами та лісами і звав свого улюбленця, аж допоки не заблукав. Назад до села допомогли вийти місцеві лісники.

Того дня Михайло Васильович звернувся до поліції, але результатів це не дало. Допомагали шукати односельці, друзі, знайомі і незнайомі люди.

Більше тижня поневірявся чоловік в окрузі з великою надією, що знайдеться… Але коня і слід, як кажуть, пропав.

Дуже хотілося вірити, що з конем дядька Михайла все добре і він повернеться. Але факти й час надто вперта річ.

Щастя, кажуть, не купити за гроші. Однак спільно ми можемо створити невелике чудо для простого, але водночас неймовірного чоловіка із села В’язівка на Житомирщині — Михайла Васильовича Музиченка.

Це чудо — можливість купити іншого коня, який теж стане підтримкою одинокому літньому чоловіку, новий віз і збруя. 

Ціна питання — близько 30-40 тисяч гривень. Для пенсіонера така сума непідйомна, але спільними зусиллями ми можемо повернути його до життя!

Підтримати дядька Михайла та передати кошти на купівлю коня можна на його рахунок у банку:

• Одержувач Музиченко М.В.
• Рахунок 26206745539688
• IBAN UA743052990000026206745539688
• Банк одержувача АТ КБ «ПриватБанк»
• РНОКПП одержувача 1861812537

Номер картки 5168 7573 5628 3939

Зв’язатися із самим Михайлом Васильовичем Музиченком можна за контактним телефоном: +38 096 130 77 53.

Життя Михайла Васильовича завжди було пов’язане із невеликим селом В’язівка нині Коростенського району на Житомирщині. Тут він народився і сюди ж повернувся після кількох років роботи та служби в армії — останні 30 років чоловік живе саме в цьому селі.

Із дитинства, як і багато сільських дітей, був привчений до роботи — допомагати по господарству, збирати ягоди й продавати на ринку в райцентрі. У юнацтві та молодості Михайло займався різними видами спорту. Загалом, як кажуть, «подавав великі надії». Потім у нього з’явилася родина: кохана дружина і дочка. 

Але в середині 1990-х років усе пішло «не за планом». Порятунок «від негараздів та стресів» Михайло Васильович знайшов в алкоголі, тож невдовзі сім’я розпалася і чоловік остаточно осів у рідному селі на Поліссі. 

Поруч були його мама, тітка, але за кілька років їх не стало. Дружина почала нове життя без нього, а за кілька років хвороба забрала його рідну дочку. 

Підтримувала завжди Михайла Васильовича одна із його сестер, але в неї теж своя родина. Тому більшість часу чоловік залишається самотнім у батьківському домі, який він своїми руками привів до ладу.

Побороти алкогольну залежність дядькові Михайлу свого часу допомогла саме сестра та «кодування» в столиці.

Чоловік каже, що було дуже складно вийти з того стану, кілька днів просто пролежав удома ніби овоч. Каже, що за інших обставин міг просто не дожити до нинішніх днів.

Але вирішальним стала думка про те, що він аж ніяк і нічим не гірший від інших. За кілька днів він опинився в столичній клініці на прийомі у знаного в той час професора — і на 20 років Михайло просто перестав вживати алкоголь.

Так Михайло Васильович звикав жити по-новому. Невдовзі йому запропонували роботу в тодішньому КСП — там він доглядав за кіньми. І з того часу ці тварини, як каже, стали нібито його талісманами.

Після розпаду підприємства Михайло Васильович як майновий пай забрав собі двох коней. Із того часу вони стали невід’ємною частиною його життя.

Невдовзі вимушено довелося замінити цих двох коней. У господарстві Михайла Васильовича з’явилася кобила на кличку Діана, яку попередній господар назвав на честь тої самої принцеси Діани.

За кілька років чоловік придбав молодого жеребця Сірка. Він коштував 20 тисяч гривень. Але господар переконаний, що цей кінь вартий цього — мав чудові фізичні характеристики та хорошу вдачу.
 

Михайло Васильович не вірить, що в той осінній день його Сірко міг заблудитися. Ба, каже, навіть якби кінь застряг десь із возом, то він легко розірве попругу, звільниться і вернеться додому. А так обшукали всю місцевість — ніде не було жодних слідів. Швидше за все, як думає чоловік, хтось просто сів на воза і поїхав дорогою, тобто отак просто вкрав…
 

Зрештою, завдяки коням чоловік мав власний перегній для городу (а цьогоріч лише картоплею Михайло Васильович засадив близько 10 соток землі!), міг поїхати по дрова, обробити землю, вибрати урожай. Власне, тепер у нього на господарстві залишилися тільки кіт і пес.
 

Довгі пошуки коня Сірка не дали очікуваного результату. Михайло Васильович втратив нині свого напарника і друга та вчиться тепер жити інакше, ніж раніше.

Так, дядько порається по господарству, майструє веранду, прибирає вдома, готує їсти, читає молитви та різні книги і мріє побувати в церковних лаврах. Але все одно каже, що своєї біди нічим не применшити, не забути, і надіється на диво.
 

Михайло Васильович уже пробує знайти підробіток, аби зібрати гроші на коника. Але в його досить солідному віці та в невеликому селі це надто складно.

Тож залишається сподіватися, що страшна і водночас життєствердна історія 70-річного чоловіка із села на Поліссі завершиться справжнім дивом, а в господарстві самого Михайла Васильовича невдовзі знову з’явиться його «рятівна» тварина.